Ефективний підхід при призначенні терапії за больового синдрому має полягати у лікуванні або усуненні основної причини синдрому, лікуванні самої ВІЛ-інфекції, проведенні етіотропної та симптоматичної терапії.
Больовий синдром поділяють на дві категорії:
- ноцицептивний;
- нейропатичний.
Ноцицептивний больовий синдром виникає внаслідок стимуляції непошкодженого больового рецептора і поділяється на соматичний і вісцеральний біль. Для лікування такого болю застосовують ненаркотичні та наркотичні анальгетики.
Читайте: "Медична документація приймального відділення"
Нейропатичний больовий синдром виникає внаслідок пошкодження мієлінової оболонки аксонів периферичних нервів. Переважно такий біль є проявом периферійної полінейропатії і спостерігається у 40% ВІЛ-інфікованих. Для лікування нейропатичного болю застосовують ненаркотичні та наркотичні анальгетики у поєднанні з ад’ювантним лікуванням із використанням антидепресантів або протисудомних препаратів. Крім того, симптоми нейропатії можуть бути спричинені деякими антиретровірусними препаратами. У цьому випадку зменшити больовий синдром допоможе заміна препаратів у схемах лікування.
Лікування больового синдрому необхідно починати з дослідження можливих причин виникнення болю. Важливими є такі характеристики болю, як його інтенсивність, тип, вплив на загальний стан хворого та можливість полегшення.
Читайте: "Внутрішньолікарняні інфекції: катетер-асоційовані зараження кровотоку"
Застосовуючи знеболювальні препарати, необхідно дотримуватись послідовності призначень залежно від інтенсивності больового синдрому, ступеня ефективності проведеної раніше терапії, побічних ефектів анальгетиків, можливості додаткового призначення ад’ювантних лікувальних засобів, які можуть розширювати діапазон дій анальгетиків або мають самостійну знеболювальну дію.
Необхідно також пам’ятати про наявність побічних ефектів наркотичних анальгетиків, вміти запобігати їм та орієнтуватись у препаратах, які усувають побічні ефекти знеболювальних.
З огляду на складність та різноманітність патогенних механізмів виникнення хронічного болю, терапія не можна обмежувати лише медикаментозними методами. У низці випадків значне полегшення дає використання таких фізичних чинників, як тепло, холод, світло, вода, механічний вплив, динамічне навантаження та електричний струм.
При прогресуванні невиліковного захворювання у пацієнта змінюється ставлення до себе та стосунки з іншими людьми. Найчастіше це негативні зміни, які відіграють значну роль у прогресі больового синдрому. При цьому необхідно використовувати методики психотерапії, гіпнозу, когнітивно-поведінкового лікування, аутотренінг, а спілкування будувати на основі емпатії.
У дітей на різних стадіях розвитку виникають різні проблеми та труднощі, тому, розробляючи стратегії надання паліативної допомоги цій категорії пацієнтів, необхідно враховувати вік та потреби дитини. Дуже важливо, чи знає дитина про свій діагноз та наскільки точно вона розуміє мету допомоги, яку їй надають, наскільки залучена до процесу обговорення проблеми.
Можна виокремити такі особливості надання паліативної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям та їхнім близьким:
- навчання родичів пацієнта або соціального працівника догляду за ВІЛ-інфікованою дитиною;
- проведення щоденного догляду;
- контроль контактів дитини з домашніми тваринами;
- дотримання норм харчування для ВІЛ-інфікованих дітей;
- врахування можливості виникнення диспепсичних розладів; больових відчуттів при прийомі їжі;
- надання долікарської медикаментозної допомоги.
Читайте: Організовуємо діяльність кабінету «Довіра»
Наркотичні знеболювальні препарати використовують для полегшення та усунення болю у ВІЛ-інфікованих пацієнтів, які приймають ін’єкційні наркотики. При цьому пацієнти не надто зменшують вживання наркотиків після встановлення діагнозу. Часто період надання паліативної допомоги таким хворим є нетривалим, а можливість розв’язання майбутніх проблем — мінімальною.
При больовому синдромі високої інтенсивності доцільно застосовувати наркотичні анальгетики. Їх також застосовують разом із ненаркотичними анальгетиками, антидепресантами та протисудомними препаратами. Оптимальна тактика надання паліативної допомоги заснована на мультимодальному та багатопрофільному підході. Необхідно уникати внутрішньовенних та внутрішньом’язових ін’єкцій, а призначати препарати лише перорально або ректально.
ВІЛ-інфекція належить до інфекцій із тривалим перебігом та несприятливим прогнозом. Через упереджене ставлення до ВІЛ-інфікованих хворих у суспільстві соціальний статус таких людей знижується. Вони постійно перебувають у стані стресу. ВІЛ-інфекція впливає на самооцінку пацієнтів, самоповагу, впевненість у собі. У багатьох хворих спостерігається зміна настрою, пригніченість, вразливість, посилюється відчуття соціальної меншовартості. Окрім змін у стосунках із людьми, одним із можливих наслідків є зниження ефективності діяльності та подальшого розвитку особистості.
Читайте: "Постконтактна профілактика ВІЛ-інфекції у медичних працівників"
Хоспіс — це заклад охорони здоров’я особливого типу, працівники якого отримали спеціальну підготовку і надають паліативну допомогу хворим та їхнім близьким, здійснюють організаційно-методичну, консультативну допомогу та координують надання первинної, загальної та спеціалізованої паліативної допомоги на закріпленій території, а також виконують інші завдання відповідно до чинного законодавства.
Хоспісна допомога є складовою допомоги, яку надають паліативним хворим (насамперед — пацієнтам у термінальній стадії) та членам їхніх родин спеціалісти, що пройшли підготовку з надання паліативної та хоспісної допомоги.
Основні завдання хоспісної медицини — забезпечити максимально можливу якість життя паліативних хворих у термінальній стадії прогресу захворювання шляхом своєчасного діагностування больового синдрому та розладів життєдіяльності, запобігати та полегшувати страждання хворих методами ад’ювантної терапії, кваліфікованого медичного догляду, який надають спеціалісти, що отримали спеціальну підготовку з надання паліативної та хоспісної допомоги.
Особливе значення, із огляду на специфіку розвитку захворювання, має паліативна та хоспісна допомога для хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД. Пов’язано це з поширеністю ВІЛ-інфекції з супутньою патологією. ВІЛ-інфікований пацієнт — це безсимптомний хворий, натомість хворий на СНІД розуміє й відчуває важкість та небезпечність свого стану.
Читайте: "Стерилізаційне відділення: вимоги до облаштування"
Однією з особливостей вказаних захворювань майже завжди є втрата ВІЛ-інфікованими пацієнтами свого місця у соціумі та переміщення на більш низьке. Хоспіс може розв’язати частину специфічних проблем для ВІЛ-позитивних пацієнтів, ставши місцем, де такі люди отримують життєвий простір із певним набором соціальних та медичних чинників, куди можна безперешкодно прийти і вийти.
Хворі на СНІД мають низку специфічних особливостей, яких немає в онкологічних та інших «хоспісних» хворих (наприклад, хворі на СНІД живуть набагато довше, ніж онкохворі). Навіть важкохворий пацієнт зі СНІДом може прожити від трьох до п’яти років. Протягом цього часу він за своїм станом належить або близький до тієї категорії осіб, яку обслуговує хоспіс. Також ВІЛ-позитивний пацієнт може до декількох разів переносити тяжкі захворювання, зокрема й опортуністичні, наслідки яких складно спрогнозувати. Чи житиме людина, залежить лише від швидкості та якості діагностики та терапії, без 100%-вої гарантії успіху.
