На відміну від вітчизняного, законодавством інших країн більш конкретно врегульовано надання медичної допомоги пацієнтам без їхньої згоди. Наприклад, у підпункті 3.3 Декларації про політику у сфері захисту прав пацієнта в Європі (1994) визначено, що у разі, коли пацієнт не в змозі висловити свою волю, а медичне втручання необхідне за невідкладними показаннями, варто припустити, що згода на таке втручання є; винятком може бути випадок, коли пацієнт раніше заявив, що не погодиться на медичне втручання в ситуації, подібній до тієї, в яку він потрапив.
Із огляду на прогалину у чинному законодавстві з цього питання, слід керуватися загальними нормами, викладеними у частині другій статті 43 Основ законодавства про охорону здоров’я, а саме положенням, що прийнятним медичне втручання є тільки щодо тих пацієнтів, життя яких перебуває під загрозою.
Читайте: "Знищення медичної документації: дозволені способи"
Так, відповідно до згаданої статті Основ законодавства про охорону здоров’я згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримати з об’єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників.
Невідкладний стан людини згідно зі статтею 3 Основ законодавства про охорону здоров’я та статтею 1 Закону України «Про екстрену медичну допомогу» від 05.07.2012 No 5081-VI — раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму і невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини або людей, що її оточують, і виникає внаслідок хвороби, травми, отруєння або інших внутрішніх чи зовнішніх причин.
Законодавець найважливішою визнав волю пацієнта, а лише похідним чинником — пряму загрозу його життю. Такий підхід повністю узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, наприклад, у справі «Релігійна громада Свідків Єгови в Москві проти Росії» від 10.06.2010 No 302/02 суд зазначив таке:
«Сама суть Європейської конвенції полягає у повазі до гідності і свободи людини, і поняття самовизначення і особистої автономії є важливими принципами, що лежать в основі тлумачення гарантій їх дотримання [...]. При наданні медичної допомоги, навіть у тих випадках, коли відмова від конкретного методу лікування може призвести до летального результату, примусове медичне лікування без згоди дієздатного, повнолітнього пацієнта є втручанням в його або її право на фізичну недоторканність і посяганням на права, гарантовані статтею 8 Європейської конвенції [...]».
По-друге, законодавством на медичних працівників покладено обов’язок невідкладно надавати необхідну медичну допомогу у разі виникнення невідкладного стану людини (ч. 1 ст. 37 Основ законодавства про охорону здоров’я), а за ненадання такої допомоги передбачено кримінальну відповідальність на підставі статті 139 ККУ.
Читайте: "Сертификация ISO 9001 в Украине: как разработать стандарт для медучреждения"
По-третє, Основи законодавства про охорону здоров’я не містять переліку невідкладних випадків, які становлять реальну чи пряму загрозу життю хворого. На практиці під такими випадками розуміють невідкладну (ургентну) хірургію, коли хірургічне втручання здійснюється за життєвими, абсолютними показниками, а без операції смерть пацієнта неминуча.
Із огляду на це, фактично склалася ситуація, коли, з одного боку, є тенденція до наближення вітчизняного законодавства до європейських стандартів пріоритету волі пацієнта розпоряджатися власною долею (у тому числі при невідкладних станах), із іншого, — законодавець для виконання цього завдання зобов’язує медичних працівників дотримуватися умови «неможливості отримання з об’єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників», не залишивши пояснень, якими можуть бути такі «об’єктивні причини».
Читайте: "Аптечка для першої медичної допомоги — оновлений склад"
Наприклад, незрозуміло, чи може бути волевиявлення людини, яка перебуває у невідкладному стані, щодо відмови від медичного втручання, об’єктивним, із огляду на фізичний та психоемоційний стан такого пацієнта.
