ВІЛ-інфіковані пацієнти: особливості медичного догляду

ВІЛ-інфіковані пацієнти можуть отримувати медичну допомогу у будь-якому закладі охорони здоров’я, хоча й потребують специфічного догляду. Медичним сестрам необхідно вміти правильно доглядати таких хворих та спілкуватися з ними.

Протягом останнього десятиліття сталися деякі позитивні зрушення у боротьбі з епідемією ВІЛ-інфекції у нашій державі. Зокрема, знизилися темпи приросту нових випадків інфікування ВІЛ (з 16,8% у 2006 році до 3,6% в 2011 році). У 6 разів знизився показник передачі ВІЛ від матері до дитини (з 27,8% у 2001 році до 4,7% у 2010 році). У 5 разів зменшилося виявлення нових випадків серед споживачів ін’єкційних наркотиків.

Однак, на жаль, Україна продовжує посідати друге місце у Європі та п’яте у світі за темпами поширення ВІЛ-інфекції. Щодня в Україні від СНІДу помирають 8 осіб, а на облік стають 60 ВІЛ-інфікованих.

За офіційними даними Українського національного центру контролю за соціально небезпечними хворобами станом на 1 січня 2013 року в Україні зареєстровано 223 500 випадків ВІЛ-інфекції, з яких 36 830 — у дітей до 14 років. Із цих випадків 56 382 – пацієнти на стадії СНІД, 28 498 осіб померли через СНІД. Із загальної кількості інфікованих 128 936 пацієнтів стоять на обліку у різних закладах охорони здоров’я.

Хоча кількість нових випадків інфікування ВІЛ лишається високою, завдяки широкомасштабному впровадженню високоактивної антиретровірусної терапії (далі — ВААРТ) кількість людей, які помирають від СНІДу, збільшилася незначно.

Разом з тим, низка ВІЛ-інфікованих пацієнтів звертається за медичною допомогою вже на пізніх стадіях захворювання, з проявами тяжких супутніх інфекцій: туберкульозу, цирозу печінки внаслідок хронічного гепатиту С, лімфопроліферативних захворювань, септичних ускладнень і тяжких уражень центральної нервової системи через вживання наркотиків. Тому кількість осіб, які потребують стаціонарного лікування та тривалого стороннього догляду, залишається достатньо високою. В основному, це пацієнти інфекційних клінік, протитуберкульозних, наркологічних стаціонарів, хоспісів. Хоча такі хворі можуть перебувати на лікуванні практично у будь-якому закладі охорони здоров’я.

Нині у пацієнтів, які успішно дотримуються ВААРТ, синдром набутого імунодефіциту є хронічним захворюванням, що піддається лікуванню.

ВААРТ пригнічує розвиток ВІЛ в організмі, однак не виводить і не знищує вірус повністю, тому лікування є довічним та безперервним. У зв’язку з цим пацієнти неминуче стикаються з проблемами, які супроводжують будь-яку довічну терапію:

  • побічні ефекти від препаратів;
  • втома від прийому ліків;
  • зміна способу життя у зв’язку з необхідністю щоденного регулярного приймання таблеток;
  • прояви різноманітних супутніх захворювань, які також потребують лікування та корекції, паралельно з ВААРТ;
  • необхідність зберігати таємницю лікування від друзів, рідних, колег;
  • страх перед тим, що в якийсь момент лікування перестане діяти, а захворювання почне прогресувати і призведе до смерті;
  • страх за рідних і дітей.

Роль середнього медичного персоналу в наданні допомоги пацієнтам з ВІЛ

ВІЛ-інфіковані пацієнти часто потребують медичної допомоги, аби упоратися з непередбачуваним перебігом та симптомами захворювання, побічними ефектами лікування. Медичний персонал також має вміти надати якісну допомогу вмираючим, для яких лікування виявилося неефективним чи в яких наявні смертельно небезпечні супутні інфекції чи стани (поліорганна недостатність, цироз печінки, онкологічні захворювання, тяжкі ураження мозку тощо).

У зв’язку з цим організація комплексної допомоги хворим на ВІЛ/СНІД потребує не тільки подальшого впровадження у медичну практику ВААРТ, успіхи застосування якої є очевидними, а й значного розширення знань у галузі симптоматичного лікування, організації медичної та соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим пацієнтам за місцем проживання, поліпшення сестринського догляду за хворими на ВІЛ/СНІД в умовах стаціонару та вдома, розроблення системи допомоги пацієнтам на термінальній стадії захворювання, проведення психологічного консультування родичів хворих у період тяжкої втрати. У загальноприйнятій медичній міжнародній термінології такий вид догляду носить назву «паліативна допомога».

Нині при підготовці спеціалістів для роботи з ВІЛ-позитивними пацієнтами значну увагу приділяють вивченню високоактивної антиретровірусної терапії: знанню можливих побічних ефектів і шляхів їх подолання, вмінню правильно оцінити якість лікування та своєчасно відреагувати на зміни у стані пацієнта (знати клінічні прояви захворювання, ознаки прогресування) тощо.

З цієї точки зору середній медичний персонал, який, як правило, може цілодобово доглядати пацієнта, є неоціненним помічником лікаря не тільки у виконанні призначень і маніпуляцій, а й у своєчасному коректному оцінюванні стану пацієнта, постановці правильного діагнозу й обранні тактики лікування та супроводу.

ВІЛ-позитивні пацієнти, які потребують стаціонарного лікування

До ВІЛ-позитивних пацієнтів, які потребують стаціонарного лікування та догляду, належать ті, що мають:

  • стійкий больовий синдром різної етіології;
  • тяжкі опортуністичні інфекції та стани з порушеннями різноманітних функцій (прогресуючий туберкульоз, декомпенсований цироз печінки, септичні стани, онкологічні захворювання, тяжкі трофічні розлади — трофічні виразки, пролежні);
  • стійкі ураження нервової системи через перенесені опортуністичні інфекції, вживання наркотичних засобів, черепно-мозкову травму, інсульт;
    психічні розлади;
  • тяжкі наслідки перенесених захворювань (втрата зору через цитомегаловірусний ретиніт, порушення рухових функцій через туберкульоз хребта, невралгія трійчастого нерва після оперізуючого лишаю, декомпенсовані вади серця внаслідок септичного ендокардиту тощо);
  • загострення тяжких хронічних захворювань, не пов’язаних з ВІЛ-інфекцією (загострення бронхіальної астми, декомпенсований цукровий діабет тощо);
  • серйозні побічні ефекти антиретровірусних препаратів або препаратів для лікування опортуністичних інфекцій (тяжкі алергічні реакції, полінейропатія, психічні розлади, тяжкі розлади травлення та інші клінічні стани, які призводять до зниження або втрати здатності до самообслуговування).

Догляд за ВІЛ-інфікованими пацієнтами з проявами стійкого больового синдрому

Больовий синдром у пацієнтів з ВІЛ-інфекцією може виникнути з різних причин (табл.). Медична сестра повинна вміти оцінити характер і тяжкість болю, з’ясувати супутні стани, які можуть посилювати біль. За можливості вона має встановити причину виникнення болю, час, зв’язок з їжею, прийомом препаратів, емоційним напруженням тощо. Медична сестра також має вміти визначати інтенсивність і тип болю, вплив на загальний стан пацієнта, пам’ятати та регулярно запитувати про біль, враховуючи рівень його розвитку та психічного стану пацієнта.

Причини появи стійкого больового синдрому у ВІЛ-позитивних пацієнтів

Чинник болю

Характеристика

Кандидоз ротової порожнини та стравоходу, сухість слизових, гикавка

Біль у горлі при ковтанні та за грудиною

Оперізуючий лишай

Біль по ходу уражених нервів, зокрема трійчастого нерва

Ураження шкіри (виразки, пролежні, висипання тощо)

Біль шкіри

Депресія, виснаження, лихоманка

Гіперчутливість

Ураження головного мозку, побічний ефект приймання антиретровірусних препаратів

Головний біль

Нав’язливий кашель

М’язовий біль, біль у грудній клітці

Невпинне блювання, діарея

Біль у животі

Обираючи засіб для полегшення болю (медикаментозний чи немедикаментозний), необхідно враховувати минулий досвід перенесеного болю пацієнтом (запитайте, як він зазвичай намагався впоратися з проявами болю). Використовуйте випереджувальну тактику (наприклад, прийом анальгетиків за часом, а не при появі болю).

Медикаментозні засоби полегшення болю:

  • анальгетики неопіоїдні — ацетилсаліцилова кислота, парацетамол, ібупрофен, індометацин, натрію диклофенак;
  • анальгетики опіоїдні — трамадол, промедол, бупренорфін, омнопон, морфін;
  • ад’юванти — розширюють діапазон дії анальгетиків або мають самостійну анальгетичну активність — амітриптилін, димедрол, сибазон, реланіум, кофеїн, карбамазепін, дексон, клофелін;
  • транквілізатори;
  • протисвербіжні;
  • жарознижувальні.

До немедикаментозних засобів полегшення болю належать засоби теплолікування (при м’язових спазмах, кістково-м’язовому болі, нерухомості), механічні види лікування (доторки, масаж), фізичні вправи (стимулюють вироблення ендорфінів, позитивні емоції, поліпшення настрою), мануальна терапія (біль у спині неонкологічного походження), іммобілізація (інвалідні крісла, ліжковий режим).

Правила паліативного догляду

Догляд за ВІЛ-інфікованими пацієнтами, які вмирають

У разі догляду за ВІЛ-позитивними пацієнтами, які вмирають, медична сестра повинна:

  • створити комфортні умови (чисті білизна, подушки, зручне положення, дотримування температурного режиму, доступ свіжого повітря);
  • змочувати губи, рот, очі хворого;
  • стежити, аби хворий перебував у сухості та чистоті; за станом його шкіри (профілактика пролежнів, догляд за шкірою та слизовими оболонками);
    • полегшувати симптоми (за необхідності — медикаментозно), зокрема усувати лихоманку та біль (за необхідності — цілодобово);
    • поїти хворого, за його бажанням — годувати невеликими порціями;
    • підтримувати з хворим фізичний контакт (частіше перебувати біля ліжка хворого, тримати його за руку);
    • проявляти співчуття, слухати хворого, спілкуватися з ним;
    • налагодити спілкування між членами родини;
  • обговорити хвилюючі питання — стосовно опіки над дітьми, оплати їх навчання, джерел підтримки для родини, організації похорон, старі родинні сварки тощо;
  • поговорити про смерть, якщо цього хоче пацієнт;
  • пересвідчитися, що хворому допомагають подолати гостре почуття провини або каяття;
  • за бажанням пацієнта чи його рідних покликати до нього його духовного наставника.

Статичний блок для статей

Останні новини

Усі новини

Гарячі запитання

Усі питання і відповіді