Протягом останнього десятиліття сталися деякі позитивні зрушення у боротьбі з епідемією ВІЛ-інфекції у нашій державі. Зокрема, знизилися темпи приросту нових випадків інфікування ВІЛ (з 16,8% у 2006 році до 3,6% в 2011 році). У 6 разів знизився показник передачі ВІЛ від матері до дитини (з 27,8% у 2001 році до 4,7% у 2010 році). У 5 разів зменшилося виявлення нових випадків серед споживачів ін’єкційних наркотиків.
Алгоритми основного догляду за пацієнтом
Однак, на жаль, Україна продовжує посідати друге місце у Європі та п’яте у світі за темпами поширення ВІЛ-інфекції. Щодня в Україні від СНІДу помирають 8 осіб, а на облік стають 60 ВІЛ-інфікованих.
За офіційними даними Українського національного центру контролю за соціально небезпечними хворобами станом на 1 січня 2013 року в Україні зареєстровано 223 500 випадків ВІЛ-інфекції, з яких 36 830 — у дітей до 14 років. Із цих випадків 56 382 – пацієнти на стадії СНІД, 28 498 осіб померли через СНІД. Із загальної кількості інфікованих 128 936 пацієнтів стоять на обліку у різних закладах охорони здоров’я.
Хоча кількість нових випадків інфікування ВІЛ лишається високою, завдяки широкомасштабному впровадженню високоактивної антиретровірусної терапії (далі — ВААРТ) кількість людей, які помирають від СНІДу, збільшилася незначно.
Разом з тим, низка ВІЛ-інфікованих пацієнтів звертається за медичною допомогою вже на пізніх стадіях захворювання, з проявами тяжких супутніх інфекцій: туберкульозу, цирозу печінки внаслідок хронічного гепатиту С, лімфопроліферативних захворювань, септичних ускладнень і тяжких уражень центральної нервової системи через вживання наркотиків. Тому кількість осіб, які потребують стаціонарного лікування та тривалого стороннього догляду, залишається достатньо високою. В основному, це пацієнти інфекційних клінік, протитуберкульозних, наркологічних стаціонарів, хоспісів. Хоча такі хворі можуть перебувати на лікуванні практично у будь-якому закладі охорони здоров’я.
Нині у пацієнтів, які успішно дотримуються ВААРТ, синдром набутого імунодефіциту є хронічним захворюванням, що піддається лікуванню.
ВААРТ пригнічує розвиток ВІЛ в організмі, однак не виводить і не знищує вірус повністю, тому лікування є довічним та безперервним. У зв’язку з цим пацієнти неминуче стикаються з проблемами, які супроводжують будь-яку довічну терапію:
- побічні ефекти від препаратів;
- втома від прийому ліків;
- зміна способу життя у зв’язку з необхідністю щоденного регулярного приймання таблеток;
- прояви різноманітних супутніх захворювань, які також потребують лікування та корекції, паралельно з ВААРТ;
- необхідність зберігати таємницю лікування від друзів, рідних, колег;
- страх перед тим, що в якийсь момент лікування перестане діяти, а захворювання почне прогресувати і призведе до смерті;
- страх за рідних і дітей.
Роль середнього медичного персоналу в наданні допомоги пацієнтам з ВІЛ
ВІЛ-інфіковані пацієнти часто потребують медичної допомоги, аби упоратися з непередбачуваним перебігом та симптомами захворювання, побічними ефектами лікування. Медичний персонал також має вміти надати якісну допомогу вмираючим, для яких лікування виявилося неефективним чи в яких наявні смертельно небезпечні супутні інфекції чи стани (поліорганна недостатність, цироз печінки, онкологічні захворювання, тяжкі ураження мозку тощо).
У зв’язку з цим організація комплексної допомоги хворим на ВІЛ/СНІД потребує не тільки подальшого впровадження у медичну практику ВААРТ, успіхи застосування якої є очевидними, а й значного розширення знань у галузі симптоматичного лікування, організації медичної та соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим пацієнтам за місцем проживання, поліпшення сестринського догляду за хворими на ВІЛ/СНІД в умовах стаціонару та вдома, розроблення системи допомоги пацієнтам на термінальній стадії захворювання, проведення психологічного консультування родичів хворих у період тяжкої втрати. У загальноприйнятій медичній міжнародній термінології такий вид догляду носить назву «паліативна допомога».
Нині при підготовці спеціалістів для роботи з ВІЛ-позитивними пацієнтами значну увагу приділяють вивченню високоактивної антиретровірусної терапії: знанню можливих побічних ефектів і шляхів їх подолання, вмінню правильно оцінити якість лікування та своєчасно відреагувати на зміни у стані пацієнта (знати клінічні прояви захворювання, ознаки прогресування) тощо.
З цієї точки зору середній медичний персонал, який, як правило, може цілодобово доглядати пацієнта, є неоціненним помічником лікаря не тільки у виконанні призначень і маніпуляцій, а й у своєчасному коректному оцінюванні стану пацієнта, постановці правильного діагнозу й обранні тактики лікування та супроводу.
ВІЛ-позитивні пацієнти, які потребують стаціонарного лікування
У дітей різних вікових категорій виникають особливі проблеми та труднощі. Тому розробляти стратегії надання паліативної допомоги хворій дитині необхідно з урахуванням її віку та потреб. Важливо, чи знає дитина про свій діагноз та наскільки точно вона розуміє мету допомоги, яку їй надають, наскільки залучена до обговорення проблеми.
Догляд за ВІЛ-інфікованими пацієнтами з проявами стійкого больового синдрому
Больовий синдром у пацієнтів з ВІЛ-інфекцією може виникнути з різних причин (табл.). Медична сестра повинна вміти оцінити характер і тяжкість болю, з’ясувати супутні стани, які можуть посилювати біль. За можливості вона має встановити причину виникнення болю, час, зв’язок з їжею, прийомом препаратів, емоційним напруженням тощо. Медична сестра також має вміти визначати інтенсивність і тип болю, вплив на загальний стан пацієнта, пам’ятати та регулярно запитувати про біль, враховуючи рівень його розвитку та психічного стану пацієнта.
Причини появи стійкого больового синдрому у ВІЛ-позитивних пацієнтів
Чинник болю | Характеристика |
Кандидоз ротової порожнини та стравоходу, сухість слизових, гикавка | Біль у горлі при ковтанні та за грудиною |
Оперізуючий лишай | Біль по ходу уражених нервів, зокрема трійчастого нерва |
Ураження шкіри (виразки, пролежні, висипання тощо) | Біль шкіри |
Депресія, виснаження, лихоманка | Гіперчутливість |
Ураження головного мозку, побічний ефект приймання антиретровірусних препаратів | Головний біль |
Нав’язливий кашель | М’язовий біль, біль у грудній клітці |
Невпинне блювання, діарея | Біль у животі |
Обираючи засіб для полегшення болю (медикаментозний чи немедикаментозний), необхідно враховувати минулий досвід перенесеного болю пацієнтом (запитайте, як він зазвичай намагався впоратися з проявами болю). Використовуйте випереджувальну тактику (наприклад, прийом анальгетиків за часом, а не при появі болю).
Медикаментозні засоби полегшення болю:
- анальгетики неопіоїдні — ацетилсаліцилова кислота, парацетамол, ібупрофен, індометацин, натрію диклофенак;
- анальгетики опіоїдні — трамадол, промедол, бупренорфін, омнопон, морфін;
- ад’юванти — розширюють діапазон дії анальгетиків або мають самостійну анальгетичну активність — амітриптилін, димедрол, сибазон, реланіум, кофеїн, карбамазепін, дексон, клофелін;
- транквілізатори;
- протисвербіжні;
- жарознижувальні.
До немедикаментозних засобів полегшення болю належать засоби теплолікування (при м’язових спазмах, кістково-м’язовому болі, нерухомості), механічні види лікування (доторки, масаж), фізичні вправи (стимулюють вироблення ендорфінів, позитивні емоції, поліпшення настрою), мануальна терапія (біль у спині неонкологічного походження), іммобілізація (інвалідні крісла, ліжковий режим).
Догляд за ВІЛ-інфікованими пацієнтами, які вмирають
У разі догляду за ВІЛ-позитивними пацієнтами, які вмирають, медична сестра повинна:
- створити комфортні умови (чисті білизна, подушки, зручне положення, дотримування температурного режиму, доступ свіжого повітря);
- змочувати губи, рот, очі хворого;
- стежити, аби хворий перебував у сухості та чистоті; за станом його шкіри (профілактика пролежнів, догляд за шкірою та слизовими оболонками);
- полегшувати симптоми (за необхідності — медикаментозно), зокрема усувати лихоманку та біль (за необхідності — цілодобово);
- поїти хворого, за його бажанням — годувати невеликими порціями;
- підтримувати з хворим фізичний контакт (частіше перебувати біля ліжка хворого, тримати його за руку);
- проявляти співчуття, слухати хворого, спілкуватися з ним;
- налагодити спілкування між членами родини;
- обговорити хвилюючі питання — стосовно опіки над дітьми, оплати їх навчання, джерел підтримки для родини, організації похорон, старі родинні сварки тощо;
- поговорити про смерть, якщо цього хоче пацієнт;
- пересвідчитися, що хворому допомагають подолати гостре почуття провини або каяття;
- за бажанням пацієнта чи його рідних покликати до нього його духовного наставника.
