5 листопада 2013 року Міністерство охорони наказом № 955 затвердило перелік та нормативи застосування спеціальних засобів захисту. Цей перелік стосується лише працівників, які проводять діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, надають медичну допомогу та соціальні послуги людям, які живуть із ВІЛ, або контактують із кров’ю чи біологічними матеріалами людини, забрудненими ними інструментарієм, обладнанням чи предметами.
Спеціальної кримінальної відповідальності за ненадання чи неналежне надання медичної допомоги ВІЛінфікованим немає. Проте на відміну від інших пацієнтів, у цьому випадку більш чітко прослідковується мотив невиконання чи неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків, пов’язаний із дискримінацією прав таких хворих.
Читайте: "Розробляємо локальний наказ з обігу наркотичних засобів"
Крім того, враховуючи негативний вплив ВІЛ саме на імунну систему організму, а значить і на розвиток та ускладнення інших захворювань, за певних обставин позитивний ВІЛ-статус може свідчити про спричинення тяжких наслідків чи можливості їх настання у майбутньому, а відтак, використовуватися як аргумент для доведення складу злочину.
У вказаних випадках дії медичних працівників за наявності певних обставин можуть бути кваліфіковані як ненадання медичної допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ) або неналежне виконання професійних обов’язків медичним чи фармацевтичним працівником (ст. 140 ККУ). Суб’єктом відповідальності в обох випадках виступає виключно медичний працівник, тобто як лікарський, так і середній медичний персонал.
Статтею 139 ККУ передбачена кримінальна відповідальність за те, що медичний працівник не надав допомогу хворому без поважних причин. Якщо це ненадання допомоги може мати тяжкі наслідки для хворого і медичний працівник це знає — він зобов’язаний надати допомогу. Якщо цього не буде зроблено, медпрацівник підлягає покаранню у вигляді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходу. Крім того, його буде позбавлено права протягом строку до трьох років обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, або притягнено до громадських робіт на строк до двохсот годин чи виправних робіт на строк до двох років (ч. 1 ст. 139 ККУ).
Читайте: "Розвиток медсестринства: знакові постаті"
Спричинення смерті хворого або інших тяжких наслідків є обтяжуючою обставиною і передбачає обмеження волі на строк до чотирьох років або позбавлення волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого (ч. 2 ст. 139 ККУ).
При цьому ненадання допомоги хворому може виражатися як у повній відмові від її надання, так і у ненаданні допомоги в обсязі, необхідному у конкретній ситуації, зокрема у таких формах:
- нез’явлення до хворого за викликом;
- відмова прийняти хворого до закладу охорони здоров’я для надання йому першої невідкладної допомоги у разі нещасного випадку;
- відмова викликати службу швидкої медичної допомоги або доставити хворого до лікарні;
- поверхове, формальне обстеження хворого, який потребує медичної допомоги;
- відмова надати першу медичну допомогу пораненому або травмованому;
- відмова від проведення тестування на ВІЛ у невідкладних випадках тощо.
Відповідальність за цей злочин настає лише за умови, що особа, яка була зобов’язана надавати хворому допомогу, фактично мала таку можливість. Уникнути відповідальності можна лише за наявності поважних причин, які перешкоджали медичному працівникові надати хворому допомогу, наприклад:
- непереборна сила;
- стан крайньої необхідності (наприклад, необхідність надати першочергову допомогу хворому у більш тяжкому стані);
- хвороба самого медичного працівника;
- відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо.
Поважність такої причини визначають у кожному конкретному випадку окремо з урахуванням усіх обставин. Проте поважними не можуть бути визнані ВІЛ-статус пацієнта, страх медичного працівника інфікуватися, відсутність засобів індивідуального захисту тощо.
Стаття 139 ККУ містить формальний склад злочину, тобто достатньо, аби медичному працівнику було завідомо відомо, що ненадання медичної допомоги може мати тяжкі наслідки для хворого, незалежно від того, чи настали ці наслідки фактично.
