Відповідно до статті 10 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. № 504/96-ВР (далі — Закон № 504) право працівника на щорічну основну і додаткову відпустку повної тривалості настає у перший рік роботи після шести місяців безперервної роботи на певному підприємстві.
Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові у будь-який час відповідного робочого року.
Однак тривалість щорічної додаткової відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці або за особливий характер праці має бути розрахована залежно від часу зайнятості працівника на роботах із шкідливими і важкими умовами праці або з особливим характером праці, як це й передбачено статтями 7 і 8 Закону № 504. Тобто щорічна додаткова відпустка надається пропорційно фактично відпрацьованому часу, а не авансом (див.: Порядок застосування Списку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість працівників на роботах в яких дає право на щорічну додаткову відпустку, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 30 січня 1998 р. № 16, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 30 січня 1998 р. за № 57/2497, та Порядок застосування Списку виробництв, робіт, професій і посад працівників, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я, що дає право на щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 30 січня 1998 р. № 16, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 30 січня 1998 р. за № 58/2498).
Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 504 у разі звільнення працівника до закінчення робочого року, за який він уже одержав відпустку повної тривалості, для покриття його заборгованості власник або уповноважений ним орган провадить відрахування із заробітної плати за дні відпустки, що були надані в рахунок невідпрацьованої частини робочого року.
Відрахування, передбачене частиною першою цієї статті, не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи у зв’язку з:
1) призовом або прийняттям (вступом) на військову службу, направленням на альтернативну (невійськову) службу;
2) переведенням працівника за його згодою на інше підприємство або переходом на виборну посаду у випадках, передбачених законами України;
3) відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, а також відмовою від продовження роботи у зв’язку з істотною зміною умов праці;
4) змінами в організації виробництва та праці, в т. ч. ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату працівників;
5) виявленням невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, що перешкоджають продовженню даної роботи;
6) нез’явленням на роботу понад чотири місяці підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, якщо законодавством не встановлено більш тривалий термін збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні;
7) поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
8) направленням на навчання;
9) виходом на пенсію.
