Законодавством України про працю забезпечена можливість кожному працівникові реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, зокрема і на умовах сумісництва, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
IX Конгрес MedSprava: стратегія успіху
Проте робота медичних працівників в державних закладах охорони здоров’я жорстко врегульована нормами додаткових нормативно-правових актів. Зокрема, у питаннях сумісництва, зазначених у постанові Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» (далі — Постанова) та спільному наказі Міністерства праці України, Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 р. № 43 «Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», зареєстрованому в Мін’юсті України 30 червня 1993 р. за № 76 (далі – Положення).
Наведені документи чітко визначають можливість працівників виконувати трудові обов’язки на умовах сумісництва у державних закладах охорони здоров’я та встановлювати певні правила.
Так, у пункті 3 Постанови та пункті 6 Положення чітко визначено, що відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. Тому працівник не може працювати за сумісництвом і перебувати у щорічній відпустці за основним місцем роботи одночасно.
Крім того, нормами пункту 2 Постанови встановлено, що тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати чотирьох годин на день і повного робочого дня у вихідний. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу.
Відповідно до цього особа, що працює в державному закладі охорони здоров’я, взагалі не може працювати на умовах сумісництва на повну ставку.
