Одним із непростих питань із погляду практичної медицини є примусова госпіталізація хворих на інфекційні захворювання, адже при цьому постає чимало проблем, пов’язаних із реалізацією прав людини у сфері охорони здоров’я, а також прогалин у нормативно-правовій базі, яка, як правило, не визначає механізмів госпіталізації у такий спосіб. Саме закріплений судовий механізм є запорукою дотримання прав хворої людини і населення загалом, адже ізоляція хворих забезпечує захист громадського здоров’я.
Читайте: "Лист сестринської оцінки стану пацієнта в психіатрії"
У Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 № 4004XII (далі — Закон № 4004) міститься стаття 28 «Госпіталізація та лікування інфекційних хворих і носіїв збудників інфекційних хвороб», проте порядку госпіталізації, у тому числі примусової, вона не передбачає. У частині другій статті 28 Закону № 4004 закріплено, що особи, хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби, в разі відмови від госпіталізації підлягають примусовому стаціонарному лікуванню, а носії збудників зазначених хвороб та особи, які мали контакт із такими хворими, — обов’язковому медичному нагляду і карантину у встановленому порядку.
У частині другій статті 22 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645III (далі — Закон № 1645) передбачено, що порядок госпіталізації, лікування та медичного нагляду за хворими на інфекційні хвороби, контактними особами та бактеріоносіями, умови їх перебування у відповідних закладах охорони здоров’я та наукових установах установлює центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Проте такого порядку ні в Законі № 4004, ні в Законі № 1645, ні у відомчих підзаконних актах не передбачено.
На виконання положень статті 28 Закону № 4004 було підготовано Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19.07.1995 № 133. Відтак, нормативно закріплено чималий список захворювань, зпоміж яких є і туберкульоз як одна із особливо небезпечних хвороб. І саме щодо цієї хвороби законодавець передбачив алгоритм примусової госпіталізації, на відміну від інших захворювань із цього переліку.
Читайте: "Правила відвідування пацієнтів: зразок оформлення"
Примусова госпіталізація до протитуберкульозних закладів
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» від 05.07.2001 № 2586III (далі — Закон № 2586) госпіталізація — це поміщення особи, хворої на туберкульоз, або особи, стосовно якої існує підозра захворювання на туберкульоз, до стаціонарного відділення протитуберкульозного закладу з метою діагностики, лікування чи ізоляції.
У статті 10 Закону № 2586 йдеться про обов’язкові умови проведення протитуберкульозного лікування, якими є:
- надання письмової інформованої згоди хворого (пацієнта) або його законного представника чи піклувальника на проведення лікування;
- письмове попередження хворого про необхідність і умови дотримання протиепідемічного режиму.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону № 2586 у разі якщо хворі на заразні форми туберкульозу, у тому числі під час амбулаторного чи стаціонарного лікування, порушують протиепідемічний режим, що створює небезпеку зараження туберкульозом інших осіб, з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду вони можуть бути примусово госпіталізовані до протитуберкульозних закладів, що мають відповідні відділення (палати) для розміщення таких хворих.
У статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (04.11.1950, ратифікована Україною 07.07.1997; далі — Конвенція) закріплено право на свободу та особисту недоторканність. Конвенційна гарантія передбачає, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. Зокрема законним є затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань (п. «е» ч. 1 ст. 5 Конвенції). Тобто статтею 5 Конвенції дозволено позбавляти свободи на підставі захисту громадської безпеки та здоров’я населення. Проте такий захід не слід розглядати як суто карний, позаяк його супутньою метою є захист добробуту особи, яка затримана.
Читайте: "Правила відвідування пацієнтів у відділенні інтенсивної терапії: нові вимоги"
У цьому контексті важливою є і стаття 8 Конвенції, якою передбачено право на повагу до приватного і сімейного життя, а відтак, зафіксовано систему координат для права на згоду на медичне втручання. Правообмеження, визначене статтею 8 Конвенції, стосується втручання органів державної влади у здійснення цього права, що є правомірним лише за відповідності закону та необхідності для демократичного суспільства, в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отож, коли на одній із шальок терезів — права особи, а на іншій — права багатьох осіб, то переважатиме захист прав і свобод останніх.
Відтак, аби здійснити примусову госпіталізацію, слід дотримуватися чітких законодавчих вимог. Як вже йшлося, єдиною умовою застосування примусової госпіталізації є порушення протиепідемічного режиму, що створює небезпеку зараження туберкульозом інших осіб.
Нормотворець неодноразово у різних актах використовує терміносполучення «протиепідемічний режим», проте Міністерство охорони здоров’я України уніфікованих протиепідемічних заходів не визначило, отож кожен протитуберкульозний заклад має розробити локальні правила поведінки особи, хворої на заразну форму туберкульозу, розмістити їх у закладі та ознайомити з ними пацієнта перед підписанням згоди. Крім того, лікуючий лікар та інший медичний персонал відповідно до професійних обов’язків (наприклад, на чергуванні) мають належним чином фіксувати порушення протиепідемічного режиму, зокрема шляхом здійснення відповідних записів у первинній обліковій документації хворого, написання рапортів до адміністрації закладу, що можуть слугувати доказом у разі необхідності примусової госпіталізації.
Порядок примусової госпіталізації
Порядок примусової госпіталізації нормативно визначений у статті 11 Закону № 2586 і главі 11 ЦПКУ та містить такі зауваги:
Суб’єкт подання заяви | Суб’єктом подання заяви є протитуберкульозний заклад, який здійснює відповідне амбулаторне чи стаціонарне лікування хворого |
Вид заяви | Заява може бути двох видів — про примусову госпіталізацію |
Зміст заяви | У заяві вказують встановлені законом підстави для госпіталізації; зазначають строк, протягом якого буде проведено лікування. Додатком до заяви має бути вмотивований висновок лікаря, який здійснює або здійснюватиме лікування хворого, про необхідність примусової госпіталізації чи про продовження строку примусової госпіталізації |
Місце подання заяви (підсудність) | Заяву подають до суду за місцем розташування протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за конкретним хворим, |
Строк подання заяви | Заяву подають протягом 24 годин із моменту виявлення порушення хворим протиепідемічного режиму |
Розгляд справи | Суд розглядає справу про таку госпіталізацію не пізніше 24 годин після відкриття провадження у справі. Особа має право особисто брати участь |
Рішення суду | Суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву. Рішення підлягає негайному виконанню |
Строки госпіталізації | Примусова госпіталізація здійснюється з урахуванням висновку лікаря на строк до трьох місяців. Продовження строку примусової госпіталізації здійснюється судом на строк, який він визначає з урахуванням висновку лікаря, який лікує хворого |
Органи влади, залучені до примусової госпіталізації | Органи внутрішніх справ за зверненням керівника протитуберкульозного закладу надають у межах своїх повноважень допомогу у забезпеченні виконання рішення суду. |
Читайте: "Медичне сортування: види розподілу, групи постраждалих, алгоритм проведення"
Дотримання усіх складових вказаного механізму забезпечить реалізацію прав людини, що є хворою на туберкульоз. Судова практика покликана утвердити необхідність неухильного виконання законодавства, аби забезпечити законне затримання особи.
