В аспекті трудових правовідносин, що виникають між роботодавцями та працівниками, питання надання останнім відпусток регульовано нормами Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 та спеціального законодавчого акту — Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі — Закон).
Так, зазначеними документами чітко визначено права та обов’язки суб’єктів трудових правовідносин, строки, порядок надання відпусток тощо.
Загалом право на відпустки мають громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, та перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.
Згідно з нормами частини п’ятої статті 10 Закону, право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.
У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу.
Таким чином, тривалість надання працівникам відпусток після закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи Законом не обмежується, а відповідно, вони мають право на використання відпустки повної тривалості. Також Законом визначено, що щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникам з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року.
Крім того, щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи, відповідно до частини сьомої коментованої статті, у перший рік роботи на данному підприємстві за бажанням працівника в обов’язковому порядку надаються:
1) жінкам — перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;
2) інвалідам;
3) особам віком до вісімнадцяти років;
4) чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами;
5) особам, звільненим після проходження строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення зі служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду до місця проживання;
6) сумісникам — одночасно з відпусткою за основним місцем роботи;
7) працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах та бажають приєднати відпустку до часу складання іспитів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчальною програмою;
8) працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не одержали за неї грошової компенсації;
9) працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування;
10) батькам-вихователям дитячих будинків сімейного типу;
11) в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором.
Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.
Загалом законодавство встановлює різні види відповідальності (від адміністративної до кримінальної) для роботодавців за ненадання відпусток, порушення законодавства України про працю та прав працівників. Задля реагування на порушення права на відпустки працівникові слід письмово звернутись до роботодавця з вимогою поновити його право.
НОРМАТИВНА БАЗА
Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 (зі змінами і доповненнями)
Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР__
